Чому культура
не може бути
поза політикою?
Катерина Маньківська
фото: Олександра Злуніцина
Наратив «культура поза політикою» став популярним в Україні після 2014 року, коли росія незаконно окупувала Крим та Донбас. Артистам з публічними іменами, у тому числі й танцівникам, уперше за роки кар’єри зненацька потрібно було обрати позицію щодо політичної ситуації.
Але тоді війна по-справжньому торкнулася лише небагатьох з них. В інших містах життя продовжувалося звичним чином, тому найвигіднішим виходом із ситуації здавалося мовчання, розмиття понять та повторення цієї пропагандистської мантри у відповідь на будь-які запитання щодо їхньої позиції. Аби не втрачати аудиторію, ані українську, ані російську. «Ми ж усі брати, це якісь політики там посварилися. А культура взагалі що спільного з цим має?».
Після повномасштабного вторгнення росії на територію України 24 лютого 2022 року розмивати свою позицію вже стало важче. Реальна війна пофарбувала все у чорно-білий: або ви одразу відкрито засуджуєте дії ворога, або ваша позиція прирівнюється до схвалення агресії, якщо і надалі обираєте мовчання або сидіння на двох стільцях. Позиція «культура поза політикою» перестала бути виправданням, натомість – стала тригером до автоматичного засудження кожного, хто її намагається просувати.
Однак навіть після цього знаходяться ті, хто погано вчив історію, не читає новин та лінується думати критично. Тому я пишу цей матеріал для вас, шановні артисти та їхні прихильники, – тих, хто не розуміє, що не так з цією установкою, але вирішив у цьому розібратися. На прикладі балетної сфери ми з вами дослідимо історичний контекст формування класичного танцю як політичного шоу та розберемося у протиріччях сучасного балетного світу, які раптово поставила руба повномасштабна війна, щоб нарешті дати чітку відповідь на це запитання.
ІСТОРІЯ
У часи Середньовіччя образотворче мистецтво стало тісно пов’язане з церквою, яка була політичним ляльководом. Саме церква диктувала митцям, які сюжети та яким чином вони тепер мають зображувати, а які теми відтепер під забороною. Схожа ситуація і з формуванням класичного танцю як зображального мистецтва.
Катерина Медічі
Балет зародився в Італії в епоху Відродження і розцінювався як придворна розвага. Протягом 15-16 століть сформувалася танцювальна техніка, а після одруження італійської аристократки Катерини Медічі з Генріхом II Французьким епіцентр мистецтва перемістився до Парижу.
Але постійні смерті спадкоємців престолу принесли печаль у країну. 1572 року престол похитнувся ще дужче: пригнічення Катериною гугенотів врешті спричинило різанину на день святого Варфоломія, коли за її можливим наказом було вбито тисячі гугенотів. Тому у цій похмурій атмосфері Катерина придумала пропагувати балет як символ гармонії влади монарха.
1573 року придворний музикант і хореограф на ім’я Бальтазар де Божуайо розробив “Ballet des Polonaise” на честь приїзду польських послів. Катерина прагнула побачити свого сина Генріха обраним королем Польщі, тому вирішила вразити гостей тематичною танцювальною виставою. Це був один із перших творів, визнаних придворним балетом. Його танцювали шістнадцять придворних дам, які представляли шістнадцять французьких провінцій. Точні, симетричні рухи та чітко впорядковані геометричні рисунки танцю стали символом порядку за правління французького монарха. Таким чином стверджувалася влада королівської родини. Катерина добилася цілі: 1574 року Генріх став королем Речі Посполитої.
Людовик XIV
Століття потому, замінивши свою матір-регентшу, 16-річний Людовик XIV прийшов до влади після серії протиурядових повстань 1648-1653 років, які відбулися у розпал Франко-Іспанської війни. У такому молодому віці король мав об’єднати країну. Тому в якості політичної пропаганди він почав створювати балетні вистави, щоб переконати публіку, що він посланий від Бога лідер.
У 1653 році Людовик XIV створив свою першу танцювальну виставу – «Ballet de la Nuit» («Нічний балет»). Спектакль йшов дванадцять годин – від заходу до сходу сонця – і зображував метафоричний образ Франції у «темряві», яку «освітив» сам Людовик, зігравши світло, що рятує країну і несе надію людям. Саме після цього виступу правитель отримав своє найпопулярніше прізвисько: «Le Roi Soleil» («Король-Сонце»).
Правитель підборкав навіть природу: чітку геометрію Версальського саду диктував рисунок класичного танцю епохи бароко. Там і проводилися перші балети. Вони включали не лише музику й танці, а і декламацію, візуальні мистецтва та живих тварин. Призначаючи ролі у спектаклях своїм придворним, король давав зрозуміти, хто є ким за важливістю в палаці. Таким чином він придушив безліч політичних конфліктів.
Дивертисмент
18 століття. Балет надихається рухами танців народів світу. У драматичні й танцювальні вистави починають вводити дивертисмент. У балеті цей термін позначає низку невеликих танців, які відображають культуру того чи іншого народу. У великих спектаклях таких номерів було декілька. Вони виконували розважальну функцію та не мали нічого спільного із сюжетом. Моду на такі вставки у вистави запровадили у Франції. Імперія бачила себе центром всесвіту, куди, мов на сонце, нібито линули інші, «менш важливі» культури. Такі номери були карикатурними та виглядали штучно.
Через блекфейси, імітування азіатів прищуренням очей, та інші використання національних стереотипів, сьогодні дивертисменти прибирають зі своїх вистав американські та європейські театри та компанії. Натомість у 19 та на початку 20 століттях ця особливість виступала пропагандою, адже таким чином зображувалося підкорення імперією тих чи інших народів. Найяскравіше це ілюструє балет «Горбоконик», поставлений у 1864 році французьким балетмейстером Артуром Сен-Леоном для Санкт-Петербурзького театру: дивертисмент з останньої дії об’єднував 22 народності, які прославляли царя. Успіх цієї вистави утвердив традицію введення дивертисментів у росії в ідеологічних цілях. Один з таких прикладів – створений 1914 року Олександром Горським дивертисмент «Танці народів», який представляв народні танці держав-союзників у війні проти Німеччини.
Балет у Радянському Союзі
Довідка: російський балет заявив про себе у кінці 19 століття, коли француз Маріус Петіпа та його послідовник Лев Іванов поставили у Санкт-Петербурзі «Лебедине озеро», «Сплячу красуню» та «Лускунчик», які сьогодні є найупізнаванішими та найкасовішими класичними виставами. Ще більш у світі утвердився російський балет завдяки «руським сезонам» Дягілева на початку 20 століття. Школу ж російського балету почали величати «легендарною» після того, як у Санкт-Петербурзі Агріпіна Ваганова почала випускати нові покоління танцівниць, навчених за її авторською технікою, яку також вивчають донині.
З таким потужним бекграундом балети та трупи стали інструментами держави для виходу пропаганди на новий рівень – підсвідомість людини. Мистецтво перетворилося на м’яку силу.
Петіпа встановив на сцені контрольовані модель поведінки та спосіб пересування у просторі, – ультрацивілізовані, але водночас ультрарепресивні.
– культурний історик Саймон Морріс
У контексті радянської реальності, масовий синхроний рух кордебалету, коли 32 балерини рухаються як одна людина, став немов символізувати радянську ідеологію, «де індивідуальне бажання і прагнення визначаються через колектив».
«Лебедине озеро» за часів союзу мобілізувало рішуче радянське послання: усередині цього фемінізованого екстер'єру є дисципліноване військо. Йдеться про порядок, згуртованість і послух. Це таке уявне співтовариство, яке втілює націоналізм.
– професорка театру та перформансу в Стенфорді Дженіс Росс
Під керівництвом Юрія Григоровича ставилися балети Большого театру на кшталт «Спартака», які демонстрували радянську могутність і мораль. Лейтмотивом «Спартака» є повстання рабів проти римлян, яке Радянський Союз ототожнював із поваленням більшовиками капіталізму. На вимогу цензорів навіть оригінальний трагічний кінець «Лебединого озера» змінили на щасливий фінал. Ця редакція іде в такому вигляді на росії і досі. :)
Під час Карибської кризи 1962 року Большой відправили на гастролі Сполученими Штатами Америки. Тоді продюсер Сол Гарок вимовив фразу: «Поки вони продовжують танцювати, а дипломати продовжують розмовляти, у нас не буде війни». Відразу після того, як криза була розв’язана, New York Times повідомила, що перший світський виїзд президента Кеннеді відбувся на «Лебединому озері» Большого. Кажуть, він тоді плескав голосніше і довше, ніж будь-хто поруч. На думку Саймона Морріса, ці турне справді сприяли культурному взаєморозумінню та замулюванню очей Штатів Союзом.
Наші знання про людей у Радянському Союзі були дуже далекі, їх представляли як імперію загрози. Натомість ми бачили танцівників на сцені, які здавалися щирими, радісними, усміхненими. Це їх гуманізувало.
– культурний історик Саймон Морріс
На подібних гастролях іноді «губилися» артисти. Рудольф Нурієв, Наталія Макарова, Олександр Годунов, Михайло Баришніков стали відомими «нєвозвращєнцамі», яких назавжди викреслили із радянської історії та нарекли зрадниками. Баришніков ніколи не повертався до росії з моменту втечі у 1974 році.
Але підірвати державний авторитет можна було й іншим способом. Чи навіть виставою. Доцентка кафедри театру Бінгемтонського університету Аня Нікуліна стверджує, що одноактний балет «Кармен-сюїта», прем’єра якого відбулася 1967 року на сцені Большого, став більше, ніж черговим переказом історії про циганку Кармен. Авторитет Майї Плісецької дозволив їй отримати дозвіл на запрошення кубинського хореографа Альберто Алонсо, який поставив для неї цю наповнену політичним сенсом виставу.
Серед найочевидніших елементів протесту проти Радянського Союзу:
-
сцена оточена високим парканом, який можна ототожнити із залізною завісою;
-
на червоному полотні, яке нависає над сценою, зображено величезну голову бика, який, немов орвеллівський Старший Брат, увесь час «слідкує за тобою»;
-
на заборі сидять люди в масках, які спостерігають за усім, що відбувається «на арені» – це метафора донощиків;
-
Кармен підіймає свою ногу немов пістолет, який направляє у «залізну завісу»;
-
Дует Кармен з Тореро більше нагадує змову.
Після прем’єри «Кармен-сюїту» одразу ж заборонили за «порушення канонів класичного балету та неприпустимий “еротизм”. Розпочалася добре організована кампанія із блокування ЗМІ, а будь-які згадки про «Кармен-сюїту» ретельно видалялися з радянських архівів. Міністерство культури назвало Плісецьку «зрадницею класичного балету» — звинувачення, яке могло коштувати балерині її кар’єри, соціального статусу, і навіть свободи.
– доцентка кафедри театру Бінгемтонського університету Аня Нікуліна
Внаслідок заборони балету, записи скандальної прем’єри «Кармен-сюїти» відсутні в радянських архівах, але існує загальнодоступний фільм 1978 року, за участю Плісецької в ролі Кармен. Незважаючи на цензуру, яку пройшов фільм, елементи протесту все одно можна побачити у виставі – настільки майстерно вони вплетені в канву спектаклю.
БАЛЕТ ПІД ЧАС РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ
Сьогодні будь-яке мистецтво продовжує існувати у політичній площині. Особливо помітним це стало після повномасштабного вторгнення росії на територію України. Увага суспільства до митців та мистецьких інституцій загострилася: усі заяви та діяльність публічних особистостей прискіпливо вивчаються та засуджуються на білий або чорний колір – єдині у воєнній палітрі.
Світова танцювальна спільнота переважно відреагувала на події в Україні ще у найперші дні війни: Royal Opera House, Паризька, Віденська, Латвійська, Литовська, Естонська національні опери, Австралійський балет, American Ballet Theatre, New York City Ballet засуджували війну, відмовлялися від співпраці з росіянами, які підтримують вторгнення, скасовували російські гастролі та, звичайно, підсвічували свої будівлі синьо-жовтим.
А от гала “Ballet for peace” у найстарішому європейському оперному театрі Сан-Карло у Неаполі, який відбувся 4 квітня, навпаки спровокував хвилю обурення. Тому що того вечора на одну сцену вийшли українські та російські артисти балету. Як видно з назви, концерт пройшов під гаслом «ми за мир», без зазначення, хто на кого напав чи хоча б згадування імені ворога. Генеральне консульство України в Неаполі відреагувало офіційною заявою. Її репост зробив головний режисер Національної опери України Анатолій Солов’яненко.
Ми закликаємо не брати участь в цьому дійстві! Це явна спроба росіян показати себе через культурні заходи, що вони "визволяють Україну", а не знищують наші міста та села. Впевнені, що серед італійців та нас українців знайдуться ті, хто прийде до театру ще до початку цієї "кривавої вистави" з плакатами та фотографіями розтрощених українських міст, поранених дітей, жінок, наших дідусів та бабусь, і буде показувати всім, хто хоче відвідати цей захід, результати військових злочинів російського фашизму. Ми не допустимо, щоб наш Прапор, наші символи та наша боротьба проти російської навали використовувалися задля виправдання російських злочинів через так зване "примирення" в тій чи інший спосіб.
– Генеральне консульство України в Неаполі
Українці із плакатами прийшли. Але артисти все одно вийшли на сцену того вечора. Поміж українських представників були балерини й танцівники Національної опери України – головної балетної установи нашої країни. Також у ньому взяли участь Анастасія та Денис Матвієнки – українські танцівники, які останні роки працювали у росії, звідки виїхали не надто поспішно, сповістивши про це в Інстаграм 23 березня – вперше подавши голос після початку війни.
«Зіркою» концерту стала російська балерина Ольга Смірнова, яка залишила Большой театр у перші дні війни. У пресі її одразу ж охрестили «дисиденткою» та «символом супротиву». Російська балерина – символ українського супротиву. Цікаво.
Кожен культурний діяч, свідомо чи ні, - це політична фігура. Особливо зараз. Коли ви берете участь у міжнародній події на сцені державного театру, ви робите цим гучну заяву від свого імені, від імені вашої компанії та від імені своєї країни. По тому як сприймають вас, сприймають усіх. Згадаймо міжнародні спортивні змагання, де вболівають не за спортсменів, а за країни, які вони собою в даний момент уособлюють.
Що вийшло зараз? Українські танцівники вийшли під українським прапором та під ярликом "за мир" на одну сцену з фігурами, які репрезентують Росію, її державні театри та її національну ідею. Ваші імена в один ряд стоять на сайті та в програмках найстарішого діючого оперного театру Європи. В рекламі в соцмережах під вашими фото написано, що "українські та російські танцівники єднаються". Вітаю! Ви щойно добровільно публічно підтвердили всі пропагандистські наративи Росії про "братський народ". Про те, що насправді українці люблять Росію, але бандерівці життя не дають.
– балетознавиця Поліна Булат
Уявіть, якби під час Другої світової війни євреї танцювали разом із німцями. Тому, незважаючи на можливі добрі наміри Смірнової та інших «не таких» руських, виходити українцям на одну сцену з росіянами – все одно що заявити світові про примирення, після того, як їхній колега, колишній артист Національної опери Артем Дацишин, загинув від тяжких поранень після обстрілу окупантів. Це доводять заголовки матеріалів світових ЗМІ:
Олександр Ткаченко опублікував на своїй сторінці у Фейсбуці позицію Міністерства культури та інформаційної політики щодо припинення культурного діалогу з агресором:
...Під час війни неможливе жодне російсько-українське примирення через культуру. За жодних обставин. Будь-які тези про «братні народи» і спільну культуру є лише маніпулятивними, які ми у Міністерстві культури та інформаційної політики України наполегливо закликаємо сприймати, як такі, що принижують субʼєктність українського народу та його власну культурну спадщину.
кремль використовує культуру як пропагандистське знаряддя за прикладом фашистів. Намагання зараз, під час активних бойових дій на нашій території, давати слово на одних майданчиках представникам агресора та України – є спробою нівелювати жахіття війни, легітимізуючи російські пропагандистські наративи щодо України. Участь українських митців та артистів у спільних проектах з росіянами під гаслами «ми – за мир» – є спробою маніпуляції щодо справжніх причин війни в Україні, розв’язаної путінським режимом…
– Міністерство культури та інформаційної політики
Національна опера України засудила своїх танцівників, які взяли участь у гала, зазначивши, що «не має жодного стосунку до участі в означеному заході артистів театру», а після повернення театру до роботи «відносно них буде проведено службове розслідування та вжито дисциплінарних заходів відповідно до чинного законодавства України».
Після початку війни театр зняв зі свого репертуару усі твори російських композиторів. Саме так, тепер «Лебедине озеро», «Лускунчик», «Євгеній Онєгін» та інші твори Чайковського й решти російських композиторів перестануть бути візитівками українських театрів, щоб остаточно відмежуватися від російської культури.
Українських танцівників також наполегливо просять утримуватися від участі у таких виставах за кордоном для уникнення популяризації культури країни-агресора. Деякі представники української танцювальної спільноти навіть засудили британський Royal Opera House за те, що обрали «Лебедине озеро» у якості вистави зі збору коштів для України, не кажучи вже про те, що у ній взяли участь російські танцівники Наталія Осіпова та Вадим Мунтагіров, які не давали чітких заяв про засудження російської агресії.
ТО ЩО У ПІДСУМКУ?
Сприйняття балету очима постраждалого від війни українця тепер змінилося, з огляду на імперську історію цього мистецтва. Чайковський у війні звичайно не винен, натомість ідеї, які транслюють твори російської спадщини, наразі українським артистам варто оминати.
Те саме і з будь-якою іншою сферою культури: ми не маємо продовжувати асоціюватися з росіянами в очах іноземців, або, ще гірше, створювати враження, ніби ми їх пробачили та готові «об’єднатися заради миру». Цим ми нівелюємо значення жертви кожного невинного українця, життя якого вкрали росіяни, та кожного воїна, який свідомо пожертвував собою заради нашої незалежності.
Важливо пам’ятати, що русифікація – це один із видів окупації України. Тому зречення усього російського наразі – це не просто сліпа ненависть до загарбників, а важливий крок назустріч остаточній самоідентифікації та пригадуванню, ким ми насправді є.
Культура завжди була інструментом м’якої сили у руках політиків, адже впливала на людину із неочікуваної сторони – сфери відпочинку та розваг. За допомогою простих метафор владі вдається транслювати політичні ідеї. Тому історичні та сучасні приклади доводять, що культура ніколи не була, не є та навряд чи зможе існувати поза політикою. Хіба що у світі «без країн та релігій, де немає за що помирати та вбивати», про який мріяв у своїй пісні “Imagine” Джон Леннон.